Поселення
Українськi поселення Низовго Надволжя
В iсторичнiй лiтературi вiдомостi про появу перших поселень українцiв у Низовому Надволжi належать до 1680 рокiв. Зазвичай це були невеликі поселення, лише кілька подвір’їв у важкодоступних місцях. Дуже часто перші поселення українців ставали притулком так званим «воровскім казакам», які промишляли у Дикому Полі та на Волзі й здобували собі «зіпуни».
У період царювання Петра I російська держава стала зміцнювати свої пiвденно-східні кордони. Для будівництва Царицинської захисної лінії та подальшої оборони Петро I направив до Царицина непокірних i норовистих українських козаків. Довго такого покарання козаки терпіти не стали й через деякий час повернулися додому, до своїх родин. Трохи пізніше царський уряд зробив ще одну спробу поселити українців уздовж Царицинської лінії. Друга спроба була вдалішою, бо урядом було вжито перевірений захід, який використовували при заселенні Слобідської України. Переселення йшло за допомогою осадчих, з наданням різних пільг переселенцям.
Наприкінці 1840-х років кількість українських поселень на Низовiй Волзі почала неухильно зростати. Причиною появи нових українських поселень на берегах Волги стало видобування з Ельтонського озера солі. Для вивозу видобутої солі уряд за традицією залучав українських чумаків, котрі й почали вздовж Саратовського та Камишинського шляху утворювати свої поселення: Покровська слобода, Олександрiв Гай, Малий Узень, Нова Порубiжка, Стара Порубiжка.
Українські села та слободи швидко зростали, тому постало питання про подальше розселення цих переселенців. За деякий час українські слободи, утворені наприкінці XVIII століття, стали центрами розселення українців у нижньоволзькому краї. Наприклад, вихідцями із слободи Рудня були започатковані наступні слободи й села: Терсинка, Баранникове, Тарапатине, Козлiвка, Лемешкине, Бородаївка; iз слободи Красний Яр – Добринський, Недоступiв, Мойсеїв, Серпокрилове, Дорошеве, Неткачеве, Крячкiв, Верещагин; з Котово – Лобинець; з Баланди – Сергине; з Самiйлiвки – Залiснянка.
Внаслідок активного дворянського освоєння незаселених земель у роки правління Катерини II, у Низовому Надволжi утворилися величезні дворянські вотчини, заселені українцями. Такими крупними вотчинниками були поміщики: Наришкіни, Четвертинськi, Шереметьєви, Кочубеї, Воронцови, Персидські, Скибинiвськi та iншi.
У 1830 роках уряд почав активно освоювати степи лівого берега Низової Волги. Внаслідок колонізаційного потоку в Заволжі були засновані поселення Перелюб, Велика Чернігівка, Августiвка, Дергачi, Жданiвка, Семенiвка та iншi.
Після розкріпачення 1861 року, за допомогою Селянського Поземельного банку українські селяни в губерніях Низового Надволжя почали купувати ділянки землі та утворювати нові поселення. Лише в Саратовській губернії до початку XX століття українцями було утворено понад 200 нових сіл i хуторів.
Після Жовтневого перевороту 1917 року процес утворення нових українських поселень припинився. З 1924 року радянським урядом було розгорнуто кампанію iз збільшення сільських рад. У результаті проведеної роботи деякі села були «укрупнєни», внаслідок чого невеликі українські поселення зникли з адміністративної карти Низового Надволжя.
У 1932-33 роках в Україні та в Надволжi штучно створений більшовиками голод знищив багато тисяч українських сімей. У цей період значна частина нижньоволзьких українських селян була змушена в пошуках прожитку піти на заробітки до міст.
Під час евакуації у роки Великої Вітчизняної війни тисячі українських сімей знайшли притулок на надволзькiй землі. Уже у вересні 1941 р. Рада Народних комісарів видала постанову за №2030-922 с «Про заходи з переселення колгоспів з прифронтової смуги Української РСР, Орловської та Курської областей», на підставі якого десятки тисяч українських сімей було евакуйовано до Низового Надволжя. У той же час за рiшенням Державного Комiтету Оборони до Саратовської області було евакуйовано i сім’ї шахтарів із Донбасу. Пiсля визволенення України вiд нiмецько-фашиських загарбникiв частина переселенцiв повернулася до себе на батькiвщину, а частина назавжди зв`язала свою долю з нижньоволзькою землею.
У роки війни також посилилися мiграцiйнi процеси всередині нижньоволзького реґiону. Після сталiнської депортації поволзьких нiмцiв частину українських сімей примусово було переселено до обезлюднених сел нiмцiв-колонiстiв.
У повоєнні роки у період освоєння цілинних земель українцями разом з представниками інших національностей було утворено нові поселення.
Таким чином, українські переселенці відіграли помітну роль у процесі колонізації Низового Надволжя. Переселившись на береги Волги, українці зробили значний внесок в подальшу історію Поволжя, зберегли свою самобутність і культуру.
