ЩОБ ГАРНІЛИ ЛЮДИ

Наснились рівненькі лани,
І гай, наснився, і яри,
Позбуті сонечка, наснились.
Моргнуло око, і з гори,
Сковзнули в берег ніби сни…
І заводь тихо озирнули,
І лугом душу понесли,
Зраділу душу аж до саду –
Сатурну в гості, прийняли
Небогу боги ще й зраділи,
Бо світ споганений плює
На їх райочок. Дивно, дивно,
Але й таке, бач, диво є.

Білі мухи налетіли,
Наробили дива,
Халабуди пнуть на кілля.
Що віття – то грива.

Ваблять пагорби кудлаті
І пухкі намети,
А чи користі багато
В тих полюбках? де – там…

Горе й тільки та розрада!
Горе, горе й зрада.
Коли снились дні пророчі –
Загубилась правда.

Сипле, валить сніг лапатий
Звечора до ночі,
Округ снігу так багато,
Що вражає очі.

При лужечку ліс дрібненький
Та лози повсюди.
Я признався дівчиноньці,
Що кохати буду.

А вона мені говорить:
- Ой, я і не знаю… -
Треба трішки почекати,
Мо, І покохаю.

А – музики грали, грали,
Бас напружено гудів,
Небо барвами палало,
Вечір серцем володів.

Вже запалили, бач, діброву
Вогнем небесним, і верба
Стоїть у ризі, та обнову
Безрадісно вона сприйма.

Тепло ще лащиться й, буває,
Зігріє в хащі де сосну…
А я згадав: давно весною
Кохав я дівчину одну.

Весну чекатиме діброва,
Весною справжній буде рай.
І почуття припнеться знову,
І пожене в зелений гай.

То хурделиця, то злива…
Моя доля вередлива.
Що правдоньку любить:
Гостра правдонька…Та люди,
Тії добрі люди,
Що живуть з нею тихенько
Та прилюбодійно,
Ті не носяться, як дурень,
З ступою постійно.
Не кляніть мене, погані,
Поки ще не пізно,
Що я гуджу ваші стайні,
Вищі, винні дійсно.
Поки ще не відмінити
Правдоньки, що діє,
Підождіть, от скоро дітки
Виростуть в надії.

І вітер дмухає. І мла,
І січка - мжичка, і тепла
Вже не чекай. Зими бджола
Ось - ось бо сяде на умиту
Довкола землю... І - сповиту, -
Так зауважує зима,
Що ось придибає сама.
І з - під воріт загляне в двір
Пронизним досвітком раптово.
Вже причаївся в лісі звір,
Та ліс похмурий не спадково.
Хоч темно скрізь, обабіч поля
Вже зводиться озимина.
І, може, вималює доля,
Що ти очікуєш сповна.

Настали мармурові дні,
Залиті брудом, спокусили,
Юнацтво брехнути згубили,
Їх чисті душі продали
За аркуш, що розмалювали…
Людей і села обікрали,
Та не наїлися. А мати
Поплаче й ката прокляне
За продану дочку… Й засне,
Й насниться сон їй, -
Й в сні в дитяті
Не взнає горечко своє.

Навіщо мати стільки! Лізе
Вже зайве верхом. І залізо
Його не вміщує. Просить –
Не у людей, у Бога шани
І трішки совісті. Не дано
Наситить вашу ненасить.
У цього світу, не гостей
Шанобить треба, а людей,
Отих, що вас таки й годують,
Немов свиней, самі ж бідують,
Не мають крихти для дітей…
Каліці люди допоможуть
Без зайвих почестей, ачей,-
Як буде чим, як тільки зможуть…
Як перетворитесь в людей.

Скажем, вчених поважаєм,
Та не розумiєм.
Я б не став про них писати,
Та самі не вдієм,
Наче ми безрукі,
І безрукі і безголові -
Люди без науки.
Консенсусу, досягаєм
Досягли і плачем
А він лізе, клятий, боком –
Боком лізе бачим.
Дайте правило єдине
На свата, на брата
І таке, щоб не на літо,
А на двадцять діє…
Хто із вас найрозумніший? –
У вчених питаєм.
Хто із вчених учений? –
Освідомте, знать бажаєм.
Стали радитись учені
А один міркує,
Потім вказує на двері –
А той хто керує.