КОЗАЦЬКІ ПІСНІ

Iде козак по вулицi, на коня схилився,
А за ним йде стара мати: Сину, не журися!

Як же менi, моя мати, тужить перестати?
Пiдi мною вороний кiнь вже став приставати.

Ой ви сотники, старшини, волiть мою волю,
Як загину, ведiть коня мойого за мною.

У Воронежi огнi, в Сокоринi димно,
Баландою ж гетьман ходить, його намет видно.

Коня ведуть, збрую несуть, кiнь голiвку клоне,
За ним iде стара мати, бiлi ручки ломле.

Ходить, бродить сам козак по дiбровi,
Питається дiвки вiн молодої:
Ой, дiвчинонько, якої ти вроди,
Ти пусти мене собi до господи.

Ой козаченько, боюсь поговору,
Не пущу тебе до свойого двору.
Ой, дiвчинонько, не бiйся нiчого,
Лиш збуди мене рано молодого.

Так рано, щоби iще й не свiтало,
Барабани щоби не вибивали,
Щоб москалики в строю не стояли,
Козаченьки ще коней не сiдлали.

А дiвчинонька козака любила,
I вона його рано не збудила,
А погнала зрання вiвцi й корови
У зеленiї луги та дiброви.

Як прокинувся козак молоденький,
За вiконечком вже сонце ясненьке.
Ой дiвчинонько, яка ж ти зрадлива,
Що мене ти козака не збудила.

Ой ти зрадила мене молодого,
Бо украдено коня вороного,
Ще й сiдельце у золотi литому,
I попруженьки в шовку зеленому.

Сам козак я iз гетьманського полку,
А одежа iз китайки та шовку.
Служу богу я й московському царю,
Дослужуся до хреста на цвинтарю.

Ой дiвчинонько, твої яснi очi
Буду бачити i вдень я, i вночi.
Ой дiвчинонько, тебе не забуду,
Аж до смертi я тебе любить буду.

Ой за лiсом за темненьким (2)
Бере вдова льон дрiбненький. (2)

А беручи слiзно плаче, (2)
Та до неї ворон кряче: (2)

Чого слiзно плачеш, вдово? (2)
Нема пана молодого. (2)

Козаки всi з вiйська їдуть, (2)
Мого ж пана коня ведуть. (2)

Вдова коня розпитала: (2)
Чи мого пана не стало? (2)

Не плач, вдово, не журися, (2)
Пан щасливо оженився. (2)

Пойняв собi паняночку, (2)
В чистiм полi могилочку. (2)

Ой за лiсом за темненьким (2)
Брала вдова льон дрiбненький. (2)

Ой зажурився ясний соколонько,
Що я рано iз вирiю вийшов.
Я думав, що то гречки цвiтуть,
Аж то по горах снiжки лежать,
А по долинах та все води стоять.

Ой туман поле покриває,
А мати сина в вiйско виряджає,
А виряджаючи ще й проклинає:
Бодай же тебе, синку, орда взяла,
Та у Крим задала.

А я, мати, Криму не боюся:
Мене, мати, всi в Криму знають,
Ще здалека мене зустрiчають,
Та охвицером мене називають,
Срiблом-золотом мене надаряють.

Ой туман поле розкриває,
А мати сина назад завертає:
Вернись, синку до домоньку,
Змию тобi голiвоньку.

Змийте ж, мати, та своїй дочцi,
Своїй дочцi та ще паняночцi,
А менi змиють дрiбнi дощi,
А розчешуть буйнi вiтри.

Ой в полi могила
З вiтром говорила:
Не дуй, вiтре, ти на мене
Щоб я не чорнiла.

Ой i вiтер не вiє ,
Та й сонце не грiє ,
Тiльки в степу край дороги
Трава зеленiє.

Ой у полi рiчка,
Через рiчку кладка,
Не покидай, козаченьку,
Рiдненького батька.

А як ти покинеш,
То марно загинеш,
Рiченьками, водоньками
За Дунай заплинеш.

Я того Дунаю,
Й сам, мати, не знаю,
Не пив води дунайської,
Не їв кашi козацької.

Бодай тая Десна
За травою щезла,
А щоб мене молодого
За Дунай не знесла.