Ілля Кияненко
Вони йшли берегом лиману, вiдмахуючись від уїдливих комарів гілками дикої маслини. Неприємно хрускотів під ногами черепашник. Біля самої води комарі, нарешті, вгамувалися.
- Романе, а чому лиман називають Солоним? - спитала Ольга, все ще тримаючи в руці вже непотрібну гілку.
- Вода в ньому солона. Отож, так і називають, - відповів Роман і зловив себе на думці, що багато років тому він питався про те саме у матері.
- У вас є ще й Солодкий лиман, - не переставала Ольга. – I вода у ньому солодка?
Та знов Роман згадав, що сам колись питався про це. Він далеко у бік відкинув свою гілку і присів на рипучий пісок. Оля сіла поруч. Море обдавало їхні лиця свіжим леготом.
- Хочеш, я розповім тобі про лиман, тільки розповідь буде невеселою,- запропонував Роман і мимоволі зітхнув.
- Страшна розповідь?
- Скоріш сумна.
- Про водяного і русалок?
- Ні, про людей. Таких же, як ми з тобою. Колись про це мені розповідала мати. Хочеш перекажу?
- Авжеж.
- Отже, слухай. Було це на третій рік після війни. В Україні лютував голод. Солі тоді не вистачало, і багато жителів нашої околиці добували її на Солоному лимані і, якщо вдавалося, міняли на хліб. По щіпці збирали білий порошок на сухих місцинах. Збирали сім’ями, повзаючи цілими днями навколішках. Тряслися над кожним грамом.
- Ти розповідаєш так, немов сам все те бачив, - здивувалася Ольга, дивлячись на Романа з цікавістю.
- Я ж сказав, - чув про це від матері – відповів Роман і надовго замислився.
Стало чути, як хвиля набігає на гальку. Самотня чайка про щось жалілася, літаючи над ними. А надвечірній захід уже палахкотів, тривогою забарвлюючи тишу.
- Розповідай же, - тихо, але наполегливо попросила Ольга.
Чим далі Роман розповідав, тим похмурішою вона ставала. Спочатку перепитувала, але потім затихла і вже до кінця розповіді не проказала ані слова. Як у якомусь напруженому фільмі розкручувалася перед нею стрічка драматичних подій.
... Босоногий хлопчина, беззвучно ступаючи по долівці, пробирався до дверей, стараючись не розбудити домашніх. Проте, дверна клямка по-зрадницьки стукнула, і жалібне рипіння єдиної, давно не змащеної завіси, остаточно його видало.
- Синку, - слабким голосом гукнула мати, - ти знов на лиман? Не треба, ріднесенький. Побудь сьогодні вдома.
- Мамо, та я ж уже великий. Ви хворі, встати не можете з голоду. А Катька з Фроською - які помічниці? Учора, коли провідував батька, лікарка сказала, бульйон йому потрібен. Пустіть, мамо! Я ж багато солі у четвер привіз. Он тітка Ганна нам за неї всього скільки навимінювала. Три дні суп їли. А батькові півсклянки тютюну приніс. Знаєш, як він радів. А тітка Ганна за відро солі ще пшона обіцяла. І кісток батькові на бульйон. Ще вона сказала, премія нам скоро буде. По куску цукру. Ось такому, з кулак! ... Пустіть, мамо!
- І ми підемо, - сполошилися напівсонні Катька з Фроською. – І ми цукрової премії хочемо.
Тихо, ви, дармоїдки жовтороті – по-мужськи цикнув на них хлопчина.
Обережно присівши на край ліжка, він заходився дбайливо укривати зшиваною ковдрою опухлі ноги матері.
Ой, синку, синку! Де ж тобі на сіль іти? І тачка поламалася. Та й сил у тебе нема... Дух самий. Диви, ребра світяться.
Дядько Сидір учора тачку полагодив. Знаєте, яка вона тепер легка? Сама біжить. А сили в мене, знаєте, скільки? От, дивіться.
- Закасавши дiрявий рукав і зігнувши руку, як це роблять силачи, показав очима на те місце, де замість мускулів надулися бліді синюваті жилки. Мати через силу посміхнулася, вологими очима подивилася на свого годувальника, і, якось дивно, напівпошепки – напівстогнучи вимовила: «Добре, йди, синку!»
- І ми підемо, й ми, - разом загомоніли дівчата. - Ми також сильні. Ми тачку штовхатимемо.
- Візьми із собою Катю, - дозволила хвора, а ми тут із Фросею як-небудь упораємось.
Рома був настільки худим, що з нього повсякчас зповзали штанцята. Підтягати їх йому врешті-решт набридло. Зубами він відірвав від просоленої білої ганчірки вузьку стрічку і підперезався нею, затягнув спереду хитрим морським вузлом.
Уже не перший раз він застеляє цією цупкою солоною ганчіркою дно своєї тачки, вкладає в неї відро, пом`яту алюмінієву миску та скребачку.
Дорогу він вивчив давно. Кожну вибоїну, кожну яму об`їжджав, як бувалий візник. Рипіння незмащених коліс, крик голодних чайок і нудне деренчання алюмінієвої миски у відрі вже давно стали для нього звичними.
Але сьогодні тачка здавалася йому важкою, як ніколи, а дорога до лиману нескінченною. Кілька днів підряд тайкома від матері він віддавав сестричкам свою порцію рідкого сірого супу, котрий мати називала кулешем. Обманював він і батька. Вчора відніс тому до лікарні свої чотири тоненькі, землистого кольору, скибки карткового хліба i сказав, що хліб той від тітки Ганни. Хоча сам вже ледве на ногах тримався, проте храбрився.
Дорогу від дому до лиману, щоб легше було долати, Роман поділив для себе на відтинки і намітив місця привалів. Але сьогодні, штовхаючи тачку від Фенькового Каменя до Сивого Валуна, він відчув, що до Валуна не дотягне.
- Ромко, чого тут спинився? То ж не твоя зупинка, - здивувалася Катька, коли брат несподівано зупинився.
- Знаю, - майже беззвучно одізвався Роман і важко опустився на колючу траву.
Перепочивши трохи, він хотів підвестися, але відчув, що не може.
- Ні, це дурне діло! - сказав він сам собі. - Коли б так на фронті рюмсали, Гитлер давно б усіх нас згамав.
- Гитлер здохнув! - озвалася з-за тачки Катька.
- Без тебе знаємо, агітаторко – незлобно озвався Роман і, закусивши губу, важко підвівся.
Широко розставивши ноги, він постояв так, жадібно ковтаючи кисле повітря лиману, потім, напружившись, узявся за лямку та скомандував: «Раз - два, взяли!» - потягнув важку тачку далі до Сивого Валуна.
Але йти ставало все трудніше. Бажаючи хоча б якось допомогти собі, Рома стиха заспівав щось про козакiв. Катька, щиро намагаючись підбадьорити брата, теж заспівала, збиваючи його з ритму.
Перепочивши на третьому привалі біля Рудої Ями, Рома рушив далі із піснею про ту саму Катюшу, котра «выходила на берег крутой». Дорога пішла з гори. Стало легше дихати й посуватися. Катька простувала поряд, стараючись іти в ногу, і хоча збивалася з кроку, але не вiдставала.
На тій ділянці, де люди збирали сіль, димилися вогнища. Дим, правда, погано захищав від комарів, але без нього взагалі було б нестерпно. Роман поставив свою тачку біля тачки баби Кулибабихи. Катька одразу ж почовгала до сусідки й попросила в неї води. Повернулася з повною бляшанкою, половину вiдпила, половину переможно простягла братові, урочисто побажавши: «Пий, Ромко! Поправляйся!»
- 3 миски та в полумисок, - посміхнулася Кулибабиха і соковито плюнула на колесо своєї тачки.
Як не старалася Катька підтримати багаття, як не димила сира трава, від комарів не було порятунку. Рома перестав від них навіть відмахуватись. Такий гнітючий бiль, як сьогодні, він відчував, здається, уперше. Болів кожен суглоб. Сіль ятрила рани и подряпини. Хлопцеві ввижалося, що він десь провалюється. Очі то застеляв туман, то мерехтіли перед ними безформні зірки, то розходилися й плавали рожеві кола.
Скребачка чимраз частіше вислизала з рук. Уже вчетверте Рома посилав сестру до Кулибабихи. Стара бурчала, але ж таки кожного разу наливала повну банку. Спрагло ковтаючи воду, Рома не відчував ані смаку, ані вологи, немов би ковтав повітря. Обливаючись потом, кашляючи та задихаючись від диму, не відчуваючи укусів комарів, він шкрябав і шкрябав сіль, яку Катька обережно й дбайливо пересипала у тачку.
Були хвилини, коли, зовсім знесилившись, Ромка лягав крижем на солоний ґрунт, потім iзнов ставав навколішки і продовжував працювати скребачкою. Діяв майже не свідомо. Запах їдкого диму іноді здавався йому запахом чогось смаженого та смачного, і він починав ковтати цей дим. Потім кашляв - задушливо, надривно, до сліз. По його змарнілому обличчю солоні сльози котилися до губ. Він ковтав сльози і чомусь відчував солодкий присмак цукру, саме того, який тітка Ганна обіцяла принести в обмін на сіль. Сіль ... Цукор... Сіль...
Рома майже не відчув смаку цукру. Він забув цей смак.
А сльози текли й текли, і він облизував їх, і вони здавалися йому солодкими-солодкими. І він уже колов у своїй уяві величезний кусок цукру. Такий як... як гора, як... айсберг в кінофільмі про Північний полюс, і розкладав великі-великі куски перед матір'ю, батьком, сестрами, тіткою Ганною, дядьком Сидором. І навіть величезний кусок підкотив Кулибабисі. А потім роздавав добавку... Осколки, такі великі осколки. Потім – дрібніші, але всім порівно... Потім крихти вишкрябував скребачкою, як сіль, до купки. І пучками ділив між усіма однаково, по справедливості, як це завжди робила мати.
Потім цукрові грудки стали спливати. І зникали незрозуміло куди всі люди: батько, мати, Катька з тачкою, Кулибабиха з бляшанкою води... води...
- Води! - закричав він. Але крику не було. Був лише шепіт. І Катька почула його.
Потім була вода. Багато води. Солоної та солодкої, солодкої та солоної. А потім було сіре небо і лиця. Вони то з'являлися, то щезали, ховалися за величезні айсберги. На мить раптом запала тиша. Потім знов вода... багато води... Океан... І величезні айсберги з шаленим гуркотом наштовхувалися один на одного. І хтось плакав, мов північна завірюха – протяжно, тужливо, із завиванням. І все...
Були тільки люди, що схилилися над ним. І сльози – солоні, щирі, людські. Та бабське голосіння – несамовите, пронизливе, на одній ноті. І просолені, мозолясті руки, які поклали Ромку на траву, Ромку - з широко розплющеними очима. Тільки не було в очах його світла, а в самому Ромці - життя. І нічого вже для нього не було.
Всі, хто був близько і хто був далеко і почув пронизливе голосіння Кулибабихи, а потім і інших жінок, зібралися коло тачки Ромки.
Хтось звернув увагу на небагату його здобич і першим висипав в його тачку піввідра солі. Його наслідували і інші, й Ромкова тачка швидко наповнилася білим іскристим порошком. Соляна гірка в тачці росла доти, доки сіль не почала пливти через борти.
Чоловіки обережно поклали тіло Ромки на соляну постіль, мовчки рушили до околицi міста. Ніхто ніколи ще не бачив такої жалобної процесії. В голові цієї сумної валки котили Ромкину тачку - найповнішу й найващу. Слідом посувалася низка інших тачок.
Так везли Ромку на солоній твердій постелі звичною дорогою на захід. І коли його тачка зачервоніла на тлі диска призахідного сонця, і бліде обличчя, і руки його, і біла сипка постіль під ним забарвилася багряним кольором людської крові, - Кулибабиха, що йшла позаду заголосила, закричала, і, як за наказом, луною озвалися голоси інших жінок, які йшли за своїми тачками в цій дивній жалобній процесії...
- От, мабуть, і все, - закінчив свою розповідь Роман і почав дивитися в бік палаючого заходу.
Приголомшена Ольга довго мовчала. Нарешті вона ледь чутно вимовила:
- Ти розповів так, ніби сам все це бачив.
- Я й зараз це бачу, - в тон їй відказав Роман. - Для мене Ромка не вмер. Це був мій брат. На честь нього мене й назвали Романом.
